gohatto_n

Отже, сьогодні отримала на руки паспорт із останньою візою. Розумію, що треба ЩОСЬ РОБИТИ, хоч щось робити, готуватися, 12 днів же тільки лишилося... А у мене аналітичний параліч. Треба розібратися, як робити жпс-прив'язки, як записувати стерео-звук; треба поміняти карабіни на рюкзаку... треба піарити проект врешті-решт! Між тим, я цілі дні нічого не роблю. Просто сиджу. Копняк, мені потрібен копняк!

295 лайків за добу висіння статті в інтернеті, купа поширень у Фейсбуку. Ніколи не думала, що моєю найпопулярнішою статтею буде така вузькоспеціалізована стаття!
На "Рукотворах".
Цікаво те, що коли я чернетку давала почитати людині, яка у русі, то отримала відгук: "Цікаво дуже, купа інформації, але ти ж розумієш, що це ніхто не прочитає?". Приємно, що "це" таки прочитали :) А ще я дуже щаслива, що "це" можна публікувати десь. "Рукотвори" - офігезний ресурс! Побільше таких би в Україні.

Писалося для полтавського тематичного видання "Біла альтанка" bila_altanka

  Ми стояли біля заправки у якомусь безіменному мексиканському містечку. Поблизу ошивалося двоє підлітків. Враз з-за рогу із ревом вилетів чорний поліцейський пікап. Дужі хлопці із автоматами в секунду вискочили з машини та буквально налетіли на підлітків. Кинули їх у придорожній пил (нам під ноги!), заламали руки, заклацнули у наручники, і, радісно помахавши нам рукою, потягнули полонених до машини. Ось так ми стали свідками взяття тих, хто належить до «наркоманської мафії». Тільки образ «жовторотих» юнаків зовсім не в’язався із уявленням про тих, кого тут називають “narcos”.

 Чому Мексика?
    Мандруючи Мексикою, я багатьох питала про ситуацією із наркомафією. Чому саме тут? Загалом мексиканці охоче говорять на тему наркосів та боротьби мафіозних кланів при владі. Але – на кухні і пошепки.
    За їх розповідями, зростання потужності і чисельності у складі наркокартелів спричинено кількома чинниками. Перш за все те, що Мексика лежить на шляху між США (основний споживач наркотиків) і країнами-виробниками у Латинській Америці. Другий чинник – це низький рівень життя і відсутність перспектив для молоді. У Мексиці, попри те, що номінально освіта доступна кожному і є безкоштовною, насправді існують великі проблеми із фактичним доступом до неї. Більшість населення складається із індіанців, а їм важко забезпечити дітей початковою освітою через злиденність: треба вирощувати урожай і заробляти гроші, щоб виживати. І хоч останнім часом ця проблема вирішується шляхом забезпечення учнів їжею у обмін на певні роботи, виконані в школі, проте часто батьки вирішують забрати дітей звідти ще у підлітковому віці, аби з’явилися ще одні додаткові руки у господарстві. Як результат – величезний відсоток індіанців не володіють іспанською мовою, а, отже, не мають доступу до подальшого навчання. І навіть якщо врахувати тих, хто може поступити до внз, то статистика по країні, за словами антрополога Фернандо Оми, складає 20 абітурієнтів на одне місце. Витримати такий конкурс мало кому під силу, особливо без гарної початкової освіти.
    За словами мешканця Мехіко Івана ті, хто не мають освіти і не можуть влаштуватися, мають кілька варіантів як вижити. Дехто працює у аутсорсі (передача виконання якоїсь частини бізнес-процесів іншим компаніям, часто в країнах з нижчим рівнем зарплат в цій сфері, наприклад, ведення бухгалтерії чи розробка програмного забезпечення). Це зовсім не той «аутсорс», який ми уявляємо в Україні: зарплати вище середнього, соціальні пакети, медична страховка. Із розповіді Івана, аутсорс у Мексиці – це робота без вихідних, без відпусток і без жодних соціальних гарантій. Інший варіант для людини без диплома – це вулична торгівля, саме тому вона настільки розповсюджена. Але улюблений варіант – це стати нарко. На думку молодих людей, краще прожити яскраве, насичене, дуже багате життя і померти молодим, ніж стояти з мотикою на пересохлому полі у надії заробити якісь копійки.
    «Бідність, відсутність освіти та можливостей – це все стало благодатним ґрунтом для насильства, мафії та вербування до неї молодих членів. Гроші стали основною метою, і неважливо, яким шляхом вони прийшли», – розповідає мексиканський підприємець Крістобаль.

Білі дороги наркотрафіку
    Мексиканська нарковійна почалася буквально кілька років тому, і на офіційному рівні це боротьба влади із наркокартелями – організаціями, котрі займаються перевезенням та експортом наркотиків у США. Однак думати, що це явище з’явилося лише недавно, помилково: такі організації існують вже близько 60-ти років. Але у 90-их роках розпалися крупні картелі Калі та Меделлін у Колумбії, а потужність мексиканських організацій зросла. Після того, як були заарештовані лідери головних мексиканських картелів, почалася справжнісінька війна за владу і лідерство. На думку пересічних мексиканців, війну за владу на незаконному наркоринку разом із мафіозі ведуть представники влади. «Краще б тих лідерів не садили. Було б спокійніше», – з гіркою іронією підсумовує свою розповідь журналіст Пабло із міста Сан Крістобаль.
Загалом, у Мексиці наркотиків споживають менше, ніж у США чи Канаді [1]. Та чи надовго? Після подій 11 вересня у Штатах запровадили суворіший контроль на кордонах, тож наркокартелям стало вигідно збувати товар на шляху до Штатів, особливо у прикордонних районах Мексики. Хоч Мексика і досі лишається головним постачальником нелегальних наркотиків до США, однак обсяги експорту зменшилися, рівень цін на наркопродукти всередині самої країни знизився. Таким чином, з 2001 року споживання наркотиків у Мексиці почало зростати.
    Що ж везуть через Мексику у Штати? У першу чергу, це маріхуана та метамфетамін [2]. Здавалося б, всього лише «травичка», але саме вона приносить картелям половину прибутку. Більшість героїну у Штати завезено із Мексики, хоч Мексика сама по собі героїну виробляє мало. Те саме з кокаїном: 90% кокаїну, що є в обігу у Штатах, ввозиться через сусідню країну. 70% «товару», який проходить через Мексику як посередника, контролюють мексиканські мафіозі. Основні виробники наркотиків – Колумбія, Болівія та Перу.

   
( Read more... )

    Зателефонувала мама, захлебувалася сльозами. Я в якусь мить навіть подумала, що тато помер. "Що сталося?" А вона ридає, що приспала Рамзеса. Не може заспокоїтися. Я, якщо чесно, сама вчора їй сказала його приспати в разі чого. Так, я вважаю це "гуманним" ставленням до тяжкохворої собаки. Там було вже геть погано. Останні дні він не вставав, останню добу не міг навіть підвести голову, весь час, день і ніч, скавулів, йому було дуже боляче. Кололи знеболювальні, йому не допомагало... Води не пив. Йому було 16,5 років. Довге собаче життя.
    Я його вибрала, коли ще сама була підлітком. Навчала, возилася. Та коли у 18 роз'їжджалися, то мама забрала його собі, бо життя у мене кочове і нестабільне. Так він у неї і жив. А тепер його нема.
- Ярослав, Рамзес помер. Він довго хворів і помер.
- Як і Дружок, він теж помер. Бо прийшов його час.
- Так, бо прийшов час.
- Це ж і ти скоро помреш. Бо твій час прийшов. Дружок, Рамзес, потім ти...
- Ярчик, собаки живуть менше за людей.
- Ну значить дід Василь, він же уже старий.
- Ярослав, про це ніхто не знає, це неможливо передбачити.
- А я помру раніше за Северина? Я ж старший? А буває, що діти помирають? А чого?

Загалом нормальний дитячий процес усвідомлення смерті та смертності.

    Не встигла я прочитати цю книжку Крістофера Раєна та Касільди Джети англійською, як вийшов її український переклад. Я прочитала лише половину, певно, рано ще писати відгук, але книжка мене страшенно захопила, тому змовчати не можу.
    Власне, основна ідея така, що пропагована як єдино правильна у стосунках моногамія, парний шлюб і т.д. - це є "стандартний наратив", який не має нічого спільного із нашою природою і став продуктом часів неолітичної революції, тобто переходу від збиральництва/мисливства до відтворювального господарства.       Я не думала, що знайду там щось принципово нове, адже ще з підліткового віку я цілком і повністю за цю ідею і не розумію сенсу моногамії. У книжці ж зібрано блискучий фактаж, подано купу прикладів, які підтверджують цю ідею. При чому виглядають вони не притягнутими за вуха. Ще наразі страшенно подобається, як розписані різні аспекти, які випливають з "проміскуїтету" (автори, власне, самі кажуть, що вимушені вживати цей термін, але під ним не мають на увазі чогось негативного - це просто спосіб якось назвати інакші сексуальні стосунки). Коли наводять приклади суспільств, де, скажімо, нема зациклення на "біологічному батьківстві", і за дітей несе відповідальність кожен, а діти у кожному бачать допомогу і підтримку. І такі суспільства є успішними, діти є щасливими! Батьки теж! Де (у традиційних збиральницьких суспільствах) жінка не має бути залежною від матеріальних благ чоловіка, які мусить обмінювати на еротичні послуги - нема власництва, нема бідності/багатства, встановлюються тісні позитивні соціальні зв'язки всередині громади... Коротше, дуже багато чого зачіпається, і переказати це в двох словах неможливо. Висновок - моногамія, власництво і ревнощі - це все продукт "цивілізації", аграрної цивілізації, чи як це назвати...
    Сама книжка: гарне видання, чудовий переклад. Єдине зауваження: прямо у тексті зустрічаються "підписи до малюнків", а самих малюнків нема. Пожлобилася "Темпора" на малюнки, чи що? Ну, але, принаймні, сторінки у правильному порядку зібрані і нема такої дикості, як у їхньому ж виданні "Оргазм і Захід".

Ну і деякі цитати:

    "Первістки часто ревнують, коли в родині народжуються наступні діти. Мудрі батьки завжди приділяють особливу увагу тому, щоб переконати першу дитину, що вона назавжди залишиться особливою, що поява малюка не несе жодної загрози її статусу, і що любові вистачить на всіх. То чому так легко повірити, що материнська любов - не пропозиція з нульовою сумою на балансі, а от любов сексуальна - ресурс обмежений? Еволюційний біолог Річард Докінс ставить слушне запитання (..): "Чи справді так очевидно, що неможливо любити більше, ніж одну людину? Нам вдається це у випадку батьківської любові (...), любові до книжок, їжі, вина, композиторів, поетів, курортів, друзів... але чому любов еротична єдиний виняток, який одразу ж визнають, навіть не подумавши?"

    "Нас заплутує та дезінформує нічим не обґрунтована, але постійно повторювана мантра про природність сімейного щастя, жіночої сексуальної стриманості та моногамії в мирі і злагоді до могильної плити - наратив, який стравлює чоловіків і жінок у трагічному танго нереалістичних очікувань, дедалі більшої фрустрації та приголомшливого розчарування. (...) ...ми тягнемо на собі вагу "головної тривоги сучасного кохання", а саме "очікування, що романтика та сексуальне бажання можуть тривати в парі все життя, попри численні докази зворотного".

    "Подумайте про це. Жоден примат, що живе в групах, не є моногамним, а зрада задокументована в усіх людських суспільствах, які підлягали дослідженню, - навіть у тих, де перелюбників запросто забивають камінням до смерті. З огляду на таку криваву відплату, важко зрозуміти, яким чином моногамія може бути "природною" для нашого виду. Чому так багато людей ризикують репутацією, сім'єю, кар'єрою - навіть президентськими повноваженнями - заради чогось, що суперечить людській природі?Якби моногамія була давньою, сформованою в ході еволюції визначальною рисою нашого виду, як наполягає стандартний наратив, ці повсюдні відхилення були б рідкісними, а такі моторошні заходи контролю - непотрібними. Жодній істоті на Землі не треба погрожувати смертю, щоб вона діяла в межах приписаного їй природою"

    "Коли антропологи твердять, що ніде не зустрічали "істинного матріархату", то уявляють собі дзеркальний відбиток патріархату, а таке уявлення не враховує, що жінки і чоловіки по-різному осмислюють владу і користуються нею.

    "Як би змінилися поширеність та спосіб побутування ревнощів у західних суспільствах, якби не було економічної залежності, котра перетворює сексуальний доступ до жінки на суворо контрольований товар і робить заручниками жінку та її дітей? Що якби економічна впевненість та позбавлена провини сексуальна дружба була легко доступна для більшості чоловіків і жінок, як у більшості суспільств, які ми обговорили (...)? Що якби жодна жінка не турбувалася, що зруйновані стосунки залишать її та її дітей покинутими та вразливими? Що якби пересічний хлопець знав, що завжди зможе знайти когось, щоб любити? Що якби всі ми не виросли, чуючи, що справжнє кохання має бути одержимим та власницьким. Що якби ми, як мосуо, шанували гідність та автономію тих, кого любимо?"

У мене дуже корисний журнал, я сюди пишу про те, про що не нагуглиш одразу;) Отже, аби зробити дублікат прав, робимо наступне:

- Йдемо в міліцію і пишемо заяву, у якій розказуємо, де і як було провтикано права. Ушлі люди умудрялися дати кому треба на лапу і отримати довідку про втрату одразу. Я хабарі давати не умію, тому пройшла процедуру сповна. Я написала все, що сталося у день, коли у мене витягли гаманець, включно із тим, який був той гаманець, яка була сумка і куди я їхала. Я йшла за місцем проживання і витрачала час, а ви можете одразу йти за місцем "скоєння злочину". Тобто якщо у мене права витягли на шляху на Петрівку по дорозі на тренування, то міліція вирішила, що цим має займатися Оболонський відділок. Вони прийняли у мене заяву і перенаправили на Оболонь. Теоретично, за 10 днів я мала отримати письмову відповідь про те, чи була порушена кримінальна справа чи не було. Звісно, я нічого не отримала впродовж місяця, лише лист про те, що справу переадресовано. Аби не сподіватися на такий лист, краще одразу візьміть номер вашої заявки, аби знати, під яким номером воно фігурує у справі.

- За 10 днів ви можете отримати рішення по вашій справі. Я отримала пісюльку, у якій написано, що складу злочину не виявлено, справу не порушено, а я звернулася у міліцію виключно для фіксації втрати посвідчення водія.

- Далі проходите медогляд, якщо ваш уже недійсний (тобто якщо ви його проходили більш як два роки тому)

- Далі йдете у МРЕВ за місцем прописки. З собою маєте: папірець з міліції, паспорт, дві фотокартки, свідоцтво про закінчення школи, екзаменаційну картку водія (я її не взяла, але інспектор мене пожалів і дав заповнити нову) та меддовідку. По телефону ще називали копію паспорта, але "нє прігоділось". Заповнюєте папірці - отримуєте тимчасовий талон. Нові права вам видадуть аж через два місяці, з чим я себе і привітала. Просила пошвидше, аргументувала закордоном - не допомогло.

- Далі ви через два місяці приходите з талоном і ЗАМОВЛЯЄТЕ права (що за маячня? чому одразу не можна замовити?). Тоді ж оплачуєте 350 грн, здається (не факт, що 350).

Хотіла ще категорію А, але мені сказали "завтра здаєте екзамен" і я шось злякалася. Ну, я могла б за ніч вивчити, але все одно отримати карточку до поїздки не встигну. Крім того, сказали здавати практику на власному транспорті, а де б я взяла той мотоцикл?
Ось такі пироги. Ось так це робиться "офіційно". два місяці! блін.

    Я мріяла написати, зрештою, цей пост. Так. Сьогодні я отримала візу в Пакистан!!! Це було найскладніше отримання візи ever. Всі ці ваші Шенгени нервово курять збоку перед Пакистаном, хо!
    Власне, мої всі складнощі були через відсутність інформації з цього приводу. Посольство Пакистану не має сайту. Тому я викладаю інструкцію тут, аби люди, які мандрують самотужки, мали на що орієнтуватися.
   
    Лірика+практика. Перші мої відвідини посольства були феєричними. Я прийшла туди просто отримати інформацію, а потрапила мало не на співбесіду. Мені пообіцяли, що мене "прирежут", що як туристу візу мені не дадуть, як журналісту - тим паче, що обов'язково мають бути квитки на літак, і головне - invitation letter від акредитованої пакистанської турфірми.
Що я зробила? Я почала гуглити пакистанські турфірми і просити про "додаткову послугу" - прислати мені лист-запрошення. Але ніхто відповідальності на себе не брав, навіть не удостоїв мене відповіддю. Тоді я поступила мудріше, і почала гуглити на тематичних форумах у лонлі пленет та каусьорфінгу. І там спливли координати деяких турфірм, які не відмовляються вислати лист-запрошення. Було миле спілкування, дуже оперативне, ціна питання висилається на пошту. Хлопці пообіцяли будь-який супровід, підтримку, все-все-все. 
    Віза подається не раніше, як за три місяці до поїздки. Тому я довго чекала, хоч і мала лист-запрошення. Потім підготувала пакет документів - ліцензію турфірми і лист, квитки туди й назад, анкету (її можна взяти тільки в посольстві), дві фотографії, копії всі паспортів... Квитки були заброньовані на моє ім'я по знайомству на фірмі, де працює мій чоловік, там можна таке провернути без оплати. У анкеті я не вказувала, що я журналіст чи фотограф. Справа в тому, що для журналістів існує окрема процедура отримання візи. Запит на таку візу роблять у Пакистан. Навіть якщо ви їдете просто як турист, як я, а не по роботі. Я написала, що я дизайнер, і вказала реальне місце роботи. Вони окремо питали, хто я за професією.
    Але під час других відвідин мене завернули. Виявилося, що лист-запрошення має прийти особисто на e-mail посольства, і бути адресованим персонально консулу, а не "до Посольства в Україні", як було у мене. Я одразу написала у турфірму, вони відреагували і вислали лист на вказаний мейл посольства. Копію мені. Я прийшла і подала це все. Перед тим на сайті турфірми вибрала тур собі по душі, почитала все про нього, тож могла легко відповісти на питання, в які місця і чого я їду.
    На третій раз мене викликали на співбесіду до консула. Співбесіда англійською. Питали, чи я їду сама ("не сама, але інші учасники не є українцями, тому відкривають візу деінде"), у чому полягатиме тур, чи маю я спеціальну підготовку до подібних походів. Я сказала, що я не є професійним альпіністом, але я займаюся трекінгом у горах, і що це буде трекінг, а не клаймбінг. І що буде група людей, але я їх не знаю, бо це тур, який організовує турфірма. Додаткові питання перед і після співбесіди: скільки мені років, чи я заміжня, де я працюю, які місця відвідаю у Пакистані.
    Візу поставили одразу ж. Вартість - 102 долари (ПИЗДЕЦЬ!!!!).
    Корисна інформація:
- по суті, їм потрібен був лише лист-запрошення, анкета та дві фотокартки. Авіа-квитки вони не перевіряли. Копію паспорта не просили. Ні українського, ні закордонного.
- консульський відділ працює всі дні, крім п'ятниці (в інтернеті інша інформація);
- години не знаю, я орієнтувалася на 9:00 - 12:00.
- черги, звісно ж, нема. Але система така. Ти приходиш, сідаєш у спеціальний зал. Про тебе ніхто не повідомляє. Ти там сидиш, доки з другого поверху хтось не спуститься перевірити, чи часом не прийшов хто за візою. Так можна тупо сидіти 40 хв. Охоронець повідомляти про присутність щось побоюється. Їх там ганяють.

Я дуже хочу в Пакистан. Коли тільки задумувала проект, то думала: Боже, як унило. Зараз я начиталася про Пакистан, про його природу. Про людей. Про культуру. Я справді хочу туди, дуже-дуже. Я буду хорошим туристом!

Писалося для "Світ під кутом". На жаль, той номер журналу так і не вийшов. Чудовий і незвичний проект призупинився.

    Цей будинок я впізнала одразу: як і описано в листі, білий із синіми порталами та червоними дверима. Хоч власниця будинку, антрополог Тамара, і не уродженка цих місць, але з легкістю перейняла традицію кольорового бачення світу: тут будинки пам’ятають за кольором, і лиш потім – за адресою.
Щоб потрапити сюди, у місто на перетині трьох долин, я промчала крізь гори Сьєрра-Мадре-дель-Сур, чиє передгір’я вражало уяву лісами височенних кактусів. Та скоро кактуси поступилися деревам, і ось я вже в Оахаці-де-Хуарес, центрі однойменного мексиканського штату, на висоті 1500 метрів. Це унікальне місце, прозване «найбільш індіанським» у Мексиці (17 народностей!), нащадок сапотецької та мішкецької цивілізацій, стало щепленням від буденності та вдихом кольорового вихору.



Танцюй, Оахако, танцюй!
      Оахака потопає у кольорах. Кольорові колоніальні будинки, обсаджені попід стінами кактусами, наче у нас мальвами, барвистими вулицями збігають з пагорбів униз - там розляглося давнє «сокало» або центр міста. Тамара допомагає закинути речі до будинку і кличе в місто на кінофестиваль. Ми сідаємо у старенького «жука» – а ці жуки є найпопулярнішою машиною багатьох міст Мексики, адже свого часу неподалік, у Пуебло, було їх виробництво – і вихляємо крутими вулицями вниз. «Коли їдеш сюди, немає потреби спеціально планувати культурну програму, - розповідає Тамара, - В Оахаці завжди фієста, завжди фестивалі і якісь заходи. Це культурна столиця Мексики, її найяскравіша частина».
      Центр Оахаки давно викупили під ресторани, декорували у колоніальному стилі, поставивши столики у просторих патіо. Подруга Тамари сеньйора Луіса примружує очі і заходить всередину то одного ресторану, то другого: «Бачите, я тут жила. Тут у нас росло дерево, сюрчав фонтан, а колони були пофарбовані синім…», а далі – «У цьому будинку жила моя тітка, тут ми на День мертвих споруджували вівтар, устеляючи жовтими квітами шлях додому від самого кладовища». Вибір жовтих квітів невипадковий – мексиканці вірять, що духи померлих вирізняють лише жовтий колір, і тому їх треба довести до самого дому, аби там нагодувати і порадувати яскравими вогнями та музикою.

      Уперше іспанці потрапили у Мексику, на півострів Юкатан, на початку XVI століття, і були вражені красою та багатством доколумбійських культур Месоамерики. Поступово відбувалося підкорення давніх держав, і боротьба за панування у Мексиці тривала 173 роки, поки не було взято останній індіанський оплот. Переселення на нові землі зайняло багато років і на місцях старих поселень конкістадори засновували свої міста. Щодо Оахаки, то вона була збудована на місці сапотецького поселення у 1532 році. Історія цього місця сягає понад 9 тисяч років, пройшовши всі історичні етапи від перших господарств і промислів до заснування міст, винайдення календаря і писемності, значно давнішої за ту, яку винайшли майа. Сапотеки заснували перше місто у Месоамериці, яке зараз носить назву Монте-Альбан, і добратися до нього з Оахаки дуже просто: самостійно на автобусі або замовивши екскурсійний тур. Давні руїни, що тепер покороблені вітром і обліплені мохом, колись сяяли яскравими червоними барвами. Звідси починалася Оахака.
( Read more... )

Певно, ця пані мотала голову так само довго, як і я :)


21 на 21 - стіна зі штатівців

( Read more... )

Саша Василінич (принаймні, я розчула його прізвище так, може щось наплутала) дарує нам рідкісні моменти радості від того, що він перемагає росіянина. Пізніше цей росіянин відіб'є яйця поляку і отримає червону карточку.


Учасники "п'ятірки 1" і "п'ятірки 3" у зоні відпочинку для бійців - єдиному прохолодному місці на полігоні - чекають на свій перший вихід.



( Read more... )



До речі) Шила я собі костюм довго-довго. У результаті повністю у нього вбралася аж один раз. Натомість ходила так:

( Read more... )