?

Log in

Амстердам

Амстердам уявляється досить стереотипно, чи не так? Якось типу: трава і червоні ліхтарі. Навіть підстаркуваті явно-наші тітоньки питали мене на вулиці з радянським акцентом «ред лайтс веа?». Чого вам туди іти, питається? Вам, тітонькам за 50? Але ні, треба піти і побачити усі "атракції".
Чоловікові враження від Амстерадма: «Це неймовірно, ти можеш курити НЕ ХОВАЮЧИСЬ! Уявляєш?»
Мені ж дуже хотілося в Амстердам з інших причин. Він видався містом з душею. Дворазове шестигодинне кукання в аеропорту Схіпгол (по дорозі на Мексику і з Мексики) у цьому переконувало: хіба може бути нецікавим місто з такими душевними сувенірами? Повітряні млини, дерев’яні черевички, тюльпани, велосипеди і парочки, що цілуються. Суцільне мімімі) А значить, треба там побувати.
Амстердам був останнім містом в Європі, яке я справді хотіла відвідати. Крім нього мені ще туманно хотілося б побувати у північних країнах,бо дуже вже люблю природу. Ну і в Барселоні втретє, бо Барселону кохаю назавжди. Після того, як мені обламалося потрапити в Амстер транзитом, я «псіханула», за місяць зібрала на квитки, і нарешті їх купила (KLM, 2300 грн). Аби потрапити у місто прицільно..

DSC_7451_


Пішоходам тут не місто.
Перше враження: ОМГ! Зараз задавлять. НАТОВПИ вркай знахабнілих велосипедистів всюди! І зовсім це не мило. Все-таки правила мають бути для всіх, а не лише для пішоходів та автомобілістів.
Амстердам – місто велосипедистів. Пішоходам  в принципі нема куди притнутися. Тут може бути дорога без тротуару, але велосипедна доріжка буде завжди. Велосипедів тут тисячі, десятки тисяч… під кожною стіною, прикручені до кожного стовпа, моста, ґанку. Квіти, канали і велосипеди. Отаке перше враження про місто.

Ранковий Амстер – це залиті сонцем порожні вулички, тиха їзда велосипедів і мінімум машин. Але наступає вечір….і місто обертається…обертається… на зону вседозволеності. Тобто реально – ти можеш бути будь-яким і ніхто на тебе косо не гляне. Усі твої сексуальні забаганки - нормальні. Іграшки для сексу продаються скрізь, у маленьких магазинчиках і у "супермаркетах" із великими вітринами. Асортимент найрізноманітніших форм:  від хай-тек дизайну до класики. Купити хотіла, але не купила. 70 євро за самотик то трохи занадто, як на мій смак.
Поки сутінки, то у вітринах червоних ліхтарів стоять дами злегка стьомні. Коли ж спускається ніч… ой-йо! Красуні неймовірні, грудасті, з осиними таліями. Я б на місці чоловіків не вилазила б з того раю. 50 (+/-) євро, 15 хв, одна поза. Якщо інша поза – треба доплачувати. Чоловіків у вікнах, звісно ж не було. Були транси. Але якто трансів не хотілося :)
DSC_7441_
Read more...Collapse )

DSC_7504_

Я щойно повернулася з триденних занять на полігоні у складі УРА (української резервної армії). Враження дуже-дуже позитивні, я в ейфорії.

Як ми туди потрапили
Проривалися ми в УРА з "боєм". Через свою стать, звісно ж. Є така неймовірна людина, як Олена Бондаренко, під проводом якої я колись їздила у прес-тур до Польщі. І от ця жінка виявилася згустком енергії і життєвої сили. Вона постійно хотіла знайти собі якесь практичне застосування, навчитися стріляти, об'єднатися з іншими бійцями і патріотами, аби не бути одиноким воїном. Коли Меллон розповіла, що записалася "в партизани", а потім ще й зводила мене на медичну підготовку від УРА (яка була проведена на найвищому рівні), то ми всі різко захотіли і собі втсупити до лав партизанів. Тільки я поїхала в Польщу, і не встигла, а ось Олена пішла і записалася, пославшись на мене )))
Минав час, скрізь була інформація про вишколи і вогневу підготовку, а нас ніхто не кликав ні на які навчання. І от, наскільки я розумію, Олена пішла в штаб УРА і почала брати тамтешніх координаторів "ізмором", мовляв, візьміть нас на вишкіл! І так переконливо це робила, що, зрештою, добилася того, що пообіцяли взяти двох дівчат на волонтерку (а волонтерам, в нагороду, дадуть постріляти). І от Олена подзвонила мені, і ми пішли в штаб уже разом, і там дізналися, що є шанс потрапити у основний склад УРА (бо якісь хлопці відмовилися в останній момент). Все вирішувалося буквально з сьогодні на завтра, і ми дуже попросили нас взяти. Координаторка Таня поставилася з розумінням, і записала нас у основний склад! Ми зібрали речі, і буквально наступного дня поїхали на полігон у Капітанівку.

День 1. Волонтерка.
Перший день ми відпахали так, що руки і ноги відвалювалися. Ми з Оленою одразу сказали "Только не в терновый куст!" "Тільки не на кухню!". Олена з нелюбві до кухні, а у мене нелюбов ще підсилювалася вавкою на тему боротьби зі стереотипами. Тож ми цілий день прибирали будівельне сміття з "казарм" (2 поверхи намінуточку) і підмітали за сміттям. Втомилася я просто до стану дрів... аж пожаліла, що на кухню не пішла, якщо чесно.

DSCF2590

Ще було два телеканали, які так і вилися довкола нас. Ну так, це ж "по улицам слона водили", дівки на військовому вишколі, ека нєвідаль! До речі, іноземні журналісти до нас не чіплялися, явно у них не було такого розриву шаблону, як у наших.
СТБ дуже хотіло зняти, як ми з Оленою стріляємо. І от керівник, як він каже, "нарушаючи всі правила", допустив нас, непідготовлених, до стрільбища..
Я дуже боялася стріляти. Думала,мені плече виб'є віддачею. Але, як виявилося, СКС віддачі не має.
З переляку ми вибили: я 25 очок, а Олена - 21. Красиво так на камеру, ахахахах)
Цей свій результат я так і не змогла повторити, на жаль.

День 2.
У всіх день почався о 7 з зарядки. А ми, як мажорки, приїхали на 8:30, бо ночували в Києві. Нас поділили на два "взводи", призначили командира. Ми дуже хотіли в перший взвод, бо там були наші добрі знайомі зі вчорашнього дня, але нас визначили в другий взвод. Мені він здався якимось... аж надто різношерсним, але потім я дуже прониклася почуттям братерства, якщо чесно).
Навчання наші чоти проходили окремо. У нас за програмою була медична підготовка (упор пані лікар робила в те, чого НЕ МОЖНА робити), далі - бойові мистецтва, потім - вогнева підготовка. На бойових мистецтвах вивчали удари, захисти від ударів, захист від удару ножа, вивільнення від захвату, удари зброєю (АК). На вогневій підготовці вивчали вогневі позиції, розбір і збір калаша, а також стріляли з позиції лежачи без упору на відстань 50 м. У перерві між заняттями вчилися марширувати :))

1795794_732765656754712_242734901_o

Read more...Collapse )
Саме у Гданську свого часу виникла польська «Солідарність» - профспілка, яка згодом стала потужним рухом проти комуністичного режиму, до якого долучилося близько 10 мільйонів осіб. Керував «Солідарністю» Лех Валенса, який потім став президентом Польщі та отримав Нобелівську премію миру. Зараз він на пенсії, живе у Гданську, походжає собі вуличками, може, сидить на лавці під деревом і читає газету. Тож гарненько вивчіть його обличчя на фотографії, аби знати, у кого брати автографи!

Read more...Collapse )

Бурштин і золотий лікер

У Гданську почалася Друга Світова війна. Вона ж, зрештою, зруйнувала 90% старого міста. Лише три будівлі лишилися неушкодженими. Деякий час влада хотіла законсервувати катастрофічні руйнації як пам’ять про жорстокість та безглуздість війни, проте 1952 року почалася реконструкція, яка по шматочку відтворила місто 17 ст. Сьогодні Головне місто – надзвичайно цікава атракція, яка сприймається органічно і старовинно, бо що-що, а реконструювати поляки вміють.
Раніше серце Гданська було, як і будь-яке середньовічне городище, оточене мурами. Сьогодні від мурів лишилися тільки брами, і тут ми можемо знайти місцеві «Золоті ворота», з яких починається закладена у 1331 році Королівська дорога – найдовша у середньовічній Європі дорога для проведення парадів і урочистостей.
Від Золотої брами починається мальовнича вулиця Длуга (Довга), яка, попри назву, простяглася лише на 300 метрів. Ця вулиця разом із Длугим Таргом (Довгим Торгом) і складають Королівську дорогу, закінчуючись Зеленою Брамою. З вулиці Длугої відкривається чудовий вид на міську ратушу, збудовану у 14-15 ст, із 80-ти метровою баштою, увінчаною статуєю короля Зігмунда Августа. У цій ратуші знаходиться один із найбагатших ратушних інтер’єрів – Червоний зал. Можна відвідати ще дві: Ратушу старого міста – витвір 17 ст, і Нову Ратушу, будівлю 19 ст, у якій нині знаходиться резиденція Гданської міської ради.

IMG_9240

Read more...Collapse )

IMG_9243

Для журналу "Мандри" у 2012 році...
Фото Ярини Чорної

березнева Польща

У Фейсбучику поширювали фотографію Гданська з висоти пташиного льоту. І це була любов з першого погляду: я зрозуміла, що хочу туди поїхати от прям щаз. Не довго думаючи, підбила подружку на поїздку в Польщу.  Дивитися Гданськ.
Часу у нас було геть мало, зате планів гора: 3 міста за 4 дні. Гданськ, Вроцлав і Краків. Я не була лиш в Гданську, але Вроцлав теж не дуже пам’ятала: коли я в ньому була, то не мала часу на оглядини.
Зі Львова вирушили з розрахунком, аби вранці приїхати до Варшави, а потім пересісти на Гданськ. У Львові мене зловив приватний перевізник, і запропонував довезти  на 40 грн дешевше за рейсовий автобус. Я собі так згадала автобусне пекло, коли всі тобі сунуть до рук цигарки і горілку, і вирішила, що краще їхати маленьким бусом.
Але нам таки дали заховати сигарети, тут ми не відкрутилися. На наше явне небажання везти понад дві дозволені пачки пасажири обурилися: «Ну як це не помогти хорошій людині?!» …
Доїхали до кордону, а там поляки як з ланцюга зірвалися, присікувалися страшно. От і до мене присіклися, мовляв, раз ти їдеш по «культурній» візі, то де твоє запрошення? А де ж? У консульстві. Ніхто мені документів не повертав, а я й не здогадалася запитати.  Тоді прикордонник вимагає журналістське посвідчення. Я лап-лап – нема! Виявилося, лишила його в зимовій куртці в кишені. Мене трусить, ну все, думаю, вернуть в Україну – поїду Меллон шукати. Прикордонник вимагає показати гроші. А гроші на картці. Прикордонник радить змити картку  в унітаз)) ну коротше, я мало не посивіла так нервувала. Чесно їду на 4 дні подивитися Польщу, а наче злодійка… Зробила висновки на майбутнє)
Ми під’їхали до кордону об 11 годині вечора 9 числа, а у одної панянки віза була з 10 числа. Нас поставили чекати годину, поки настане те 10 число. А по годині відправили «на яму», де розкрутили весь бусик в пошуках контрабанди.  І таки її знайшли. Водій мусив заплатити штраф понад тисячу євро, а ми промаринувалися на кордоні до 4 ранку і аж потім поїхали на Варшаву.
У Варшаві погуляли трохи по центру і поїхали в єбєня, де зупиняється Polski bus. Це польський лоу-кост, чим раніше купуєш квитки, тим дешевше.  Купуєш в інтернеті, переписуєш номер резервації – готово. Польським бусом їздить переважно молодь, він двоповерховий і зручний, там є вай-фай і дають булочки з чаєм чи соком. А іноді навіть морозиво.

Гданськ.
В Гданськ не можна їхати з самого початку. Гданськ мусить бути кульмінацією, апогеєм поїздки. Він прекрасний, як не крути.  Багато місць я впізнала (бо ж писала колись про Гданськ), багато чого побачила того, що не можна було нагуглити в інтернеті. Наприклад, бічні вулички з фігурними ґанками, кам’яними кулями, левами, морськими звірами і драконами, що прикрашають вступ до ґанку, уже старими, позеленілими від вологості.  Гданськом чудово гуляти вранці, в обід і ввечері. Він прекрасний, але чомусь не перенасичений туристами, як той же Краків.
Зате маєте такі гастрономічні tips: у Гданську по понеділках є знижка на пиво, яке продають по 2-4 злотих (проти 8-10 як зазвичай). Ще там на ввулиці Длугій  біля Ратуші з протилежного боку і трохи у напрямку золотих воріт є дуже дешева столовка Neptun Bar. Там смачний поживний суп за 3 злотих і два види салату на тарілці за 4 злотих.

zzz_7306

Музеї не вразили. Я відвідала археологічний музей та філіал музею народового в зеленій брамі, в якому мала бути виставка мистецтва 15 ст. Хотіла пофоткати костюми польські тогочасні. А виявилося, що експонують італійських художників. Археологічний музей ніочьом, крім великої колекції патологій на кістках (болячки, травми, які відбиваються на кістякові), які підписані і показані стрілочками. Рай для біо-антрополога, певно!
Ну, що ще сказати про Гланськ? Там атмосферно, дуже приємно гуляти, історичний дух. В сезон є кілька точок, де можна піднятися на вежу і сфоткати краєвиди. Це або ратуша, або археологічний музей або ще якийсь собор. Ярина піднімалася в музеї, а я зажмотилася віддати 5 злотих як всігда.

zzz_7319

Побачила двір Артуса і оту піч, яка дуже відома з дуже крутими кахлями. Ну таке, у нас народні кахлі були луччі, на мою скромну думку.  Ще дуже сподобалися низенькі двері в витверезник у ратуші. Ми вирішили, що вони такі низькі, аби туди вповзати по п’яні, а не входили. І в якийсь момент навіть подумали сповзати туди після понеділка  - дня пивових знижок.

Read more...Collapse )

Перехід силовиків на наш бік зробив би перелом у протистоянні. І дуже багато людей тішать себе такою можливістю.
АЛЕ. Ніхто не перейде на наш бік, не треба себе дурити даремними сподіваннями.

Пам'ятаєте цю картинку Ложкіна?
vkp0w-3xlcq
У своїх автостопних мандрівках я часто зустрічалася із відстоюванням совка. Бо там хлєб по 10 копеек і отдих в Сочі каждоє лєто, а сєйчас что?? Я завжди розповідала про відсутність свободи поглядів і про репресії. І навіть не помічала того, що для людей це не було аргументом в розумінні "жахливості" совка.

І тільки зараз я збагнула, що цінність свободи не тільки не очевидна для величезного пласту людей, вона ще й їх панічно лякає.

Я завжди сприймала людську психіку як щось незмінне, як даність. Тобто розуміння було, що психіка людини розвивається, і що середньовічна людина і сучасна людина – це різні люди. У ранньому середьовіччі люди он не розуміли часу. А донедавна взагалі не було розуміння цінності індивіда і його внутрішніх поривань. Але загалом уявлення було таке, що людина поступово еволюціонує від первісної темності до сучасної «прошареності». Звісно, в очі кидався «совковий менталітет», це було очевидно не лише у порівнянні «вони і вони», але і «я і вони», тобто я теж є носієм совкового менталітету, будучи затиснутішою і похмурішою за типового європейця. Але насправді люди, які народилися і виросли в совку, мають менталітет ранньосередньовічної людини. У радянської людини була чітка прив’язка до певного, ідеологічно правильного, життєвого сценарію. Все його соціальне, економічне життя було чітко регламентоване гласними або негласними правилами. Держава була чимось великим і всесильним, таким собі богом, який поглинав людину. Індивідуум не важив нічого, він був «гвинтиком». Те саме було у житті середньовічної людини, яка народжувалася у межах певного «класу» і могла діяти лише строго у межах цього класу. Іншого сценарію не могло бути в принципі.
(Да, це по Фромму).
А ми ж усі знаємо, як страшно людині брати відповідальність на себе. Як хочеться бути причетним до чогось великого. Свято вірити, що «хтось» (Сталін, Янукович..) знає, що робить. Раз він при владі, значить не просто так. Приклад такого мислення – моя свекруха. Пару років назад кажу: «вам перестали надбавки до пенсії платити!» А вона: «Ну, они же знают что делают. Значит, так надо». Обурення – нуль. Бо «вони» - знають. І все правильно вирішують.
Це ілюзія, що ті, хто стоять вище, мають доступ до якихось сакральних знань. Але як же приємно тішити себе такими ілюзіями!
Так от, тим людям, які за гарні добові морозять яйця на Грушевського, нахрен не треба ваша свобода і вільне вираження себе. Їм треба гарантію відпочинку в Сочі і ковбаса дешева. Будучи залишені самі на себе, вони почуваються тривожно і невпевнено. Їх жахає самотність і те, що рішення треба приймати самостійно, а не жити так, як приписано кимось, хто має доступ до «сакрального знання». Тому їм життєво необхідна тоталітарна держава і лідер-диктатор. Для внутрішнього комфорту і зникнення тривожності. Їм НЕ ПОТРІБНА СВОБОДА. Для них "честь і гідність" - лиш пустий звук. Важить те, що можна помацати: машина, бабло, айфон. Це викривлена психіка, друзі. Це як люди, які пройшли війну, кладуть у чай 5 ложок цукру. Це як люди після голодомору ніколи не викинуть окраєць хліба і навіть крихти хлібні обережно згребуть зі столу і знайдуть їм застосування. Так само і тут... моживість купити айфон чи шубу - це як покласти у чай 5 ложок цукру, цим самим ствердивши, що все ще ок, що закрома повні. Купляєш айфон - значить все гаразд, ти крутий, ти стоїш на ногах. Це викривлена психіка з часів голодного дитинства. Наше покоління - родом з 90-их. Я досі доїдаю РЕТЕЛЬНО все, що на тарілці, навіть якщо не лізе. А хтось буде готовий убивати і калічити заради прибутку, бо завтра може не бути - відберуть, відіжмуть... Духовне не має цінності, духовне - для лохів.
Цей народ скалічений бідністю і радянським минулим... Як же душа болить.

Навігація
У Мексиці набагато простіше зорієнтуватися на вулиці, ніж в Україні. Достатньо дійти до будь-якого перехрестя – і ти уже знаєш, як називаються вулиці: та, на якій стоїш і сусідні. Завжди, у будь-якому місті, на кожному перехресті у Мексиці висять таблички з назвами вулиць. Це правило. І це ДУЖЕ допомагає.
Так само зручна і транспортна інфраструктура. У транспорті написані всі станції, всі пересадки, а також те, куди треба вийти, щоб добратися до автовокзалів. У тролейбусах написано, які станції виведуть вас до метро. Просто і дуже зручно. Хоча, звісно, не так зручно, як у Європі.

Великі порції кави та іншого питва
Якщо у  Мексиці береш «маленьку» порцію кави, то будь певен, що ти її ледве вип’єш. Раз з переляку я взяла середню порцію. А от «кафе ґранде» не зважувалася купити ні разу. Я не знаю, хто здатен випиту таку порцію.. Маленька кава у Мексиці – це 300 мілілітрів. Повних. У нас же купуєш капучіно і ту чашечку страшно в руці тримати, така вона маленька… До поїздки в Мексику я цього не помічала навіть, а зараз кидається у вічі і дратує.
Те саме і з соком фреш. У них є таке мірило питва – копа. Це така півлітрова чаша. Тож фрешу зазвичай ллють не менше за півлітра. Менше – дуже зрідка, у дорогих ресторанах. В Мексиці в принципі не міряють фреш по сто грамів, як у нас. Якщо вже ллють, то ллють щедро. "Трішечки, але відро".

images
Клімат
Який тут клімат! Тепло і гарно) Правда, я в Мексиці бувала тільки влітку, наступного року хочу взимку полетіти, порівняти. Але те, що я бачила: сонце, сонце, сонце! Навіть якщо у  якомусь регіоні стає холодно, день їзди -  і ти на морському курорті. Це неймовірно. Чудовий настрій гарантовано!

Read more...Collapse )

Останнім часом помічаю тенденції у чоловіків (та і у жінок, в принципі) до роздумів: "Справжнього кохання не існує...тебе обов'язково зрадять і розіб'ють серце. Більше ніколи не буду у це ув'язуватися, годі!"

Я маю знайомого, якого знаю вже років 11, і от пару років назад дізналася, що він повністю відгородився від будь-яких почуттів. Він навіть не дає собі шансу щось відчути. Такі люди вважають себе сильними.

А я подумала: ніфіга це не сила. Почуття та глибина переживань подібна шквальному вітру на високій скелі. Цей вітер б'є у груди людині. І сильна людина вистоїть перед цим вітром. І побачить, як хмари розійдуться над морем і на хвилі впаде промінь сонця. А ховатися від почуттів - це все одно як залізти у бункер, сидіти там і казати: любові нема, любові нема, любові нема... Так, вітер не зіб'є тут, в підземеллі, з ніг, навіть гулу його не буде чутно. Але це не означає, що вітру нема. Вітер є. Але сюди не долітає. Разом із болем та силою стихії, здатною кинути об землю. Разом із присмаком солі на губах і наповненими повітрям грудьми та блиском сонця на морських хвилях. Тут, у бункері, є лише затхле повітря і 4 стіни.

Я теж останнім часом зневірилася у любові. І боюся, що до вітру знову домішаються скалки, які я вдихну і які порвуть мені легені і заллють їх кров'ю. Але якщо раптом подує - я все-таки ризикну і вийду. У бункері - НУДНО!

6RJL1waZgHwСвого часу по Інтернету ходило два подібних за духом тексти. Один з них стосувався «яяя-покоління», а інший (не певна щодо точності формулювання) був стосовно Інтернет-нарцисів. Чоловік навіть підсовував мені текст про Інтернет-нарцисів і таки змусив піти до психотерапевта із відповідним запитом, бо ж «всі мої проблеми саме від цього».

Суть в тому, що, мовляв, виросло покоління людей, які милуються своїм образом в Інтернеті і патологічно залежні від «лайків», від схвалення в Інтернеті. Вони повноцінно функціонують лише коли отримують ці лайки і схвальні коменти, а один злобний коментар здатен їх скинути у вир тяжкої зневіри. Мовляв, геть патологічною є ця залежність від інтернетів… І що треба шукати ресурс для впевненості в собі не в лайках, а "унутрях", тобто в собі. Щоб самооцінка не скакала, а була стабільна. Типу «Я кльова, бо я знаю, що я кльова. І цінність моя в тому-то й тому-то, а не в чужих лайках». Не певна, що саме так було в тій статті, але щось типу того. Отака красіва теорія.

 Я спершу засмутилася, впізнавши у цьому нарцисі себе. Але нещодавно зрозуміла, що хочу написати на захист Інтернет-нарцисів. Бо те, що відбувається з нами  - цілком нормально і закономірно.

Страх сепарації, страх самотності – один з основних екзистенційних страхів людини. Недарма раніше існувала страшна кара – вигнання. Адже для людини «тяжкий вигнання хліб» був іноді гірше за смерть. Людину відділяли від її спільноти, комуни...Це було, безперечно, дуже важко перенести. Та істина, що ми приходимо в світ абсолютно самотніми і абсолютно самотніми з нього йдемо – вона навалюється час від часу усвідомленням страшної сили. Спілкування, сім’я, діти, друзі – це лише відволікання уваги від страшної правди: ми абсолютно самотні. Хоч вий. І тому людина так прагне до злиття із кимсь: з Богом, з коханим… зі спільнотою на Майдані, з комуною, спільнотою, родом.. Божественне відчуття – чути серцебиття сотень людей поруч і думати: я не один!

Екзистенційні страхи, хоч і усвідомлюються наче, але все-таки мають здатність завдяки якомусь каталізатору враз «накривати» із небувалою силою. Я це на собі відчула на прикладі страху смерті.

З темою смерті познайомилася у 18 років, коли захопилася Кастанедою. Смерть виступала порадником у багатьох складних ситуаціях і дуже навіть продуктивно. Потім прийшло захоплення екзистенціалістами, в останні роки це Ірвін Ялом і Еріх Фромм. І весь час я думала про смерть і про те, що я усвідомлюю свою конечність. Навіть дещо змінила у своєму житті, пам’ятаючи про те, що чорновика нема, я живу на ЧИСТОВИК. Це страшне розуміння, вдумайтеся. Ніхто вам не дасть змоги пережити ваше життя ще раз!!

І от стається інсульт. І у мене ВРАЗ виникає реальний страх смерті. При тому у таких ситуаціях, що зроду-віку не подумала б, що буду боятися. Мене накривало, коли я плавала в океані: «А раптом мені паралізує півтіла, а я так далеко від берега і глибоко? І рятівників нема…. І я втону». Мене накривало в горах: «От у мене «горячка», а раптом інсульт? І як мене спустять до лікарні, якщо ми піднімалися 5 годин?!». Я навіть боялася бджіл – «а раптом на мене нападе рій бджіл???». Люди, ну хто у здоровому глузді буде боятися рою бджіл побачивши самотню бджілку на квіточці?! Та я в житті своєму нічого не боялася, от чесно) Крім мутлів (нічних метеликів). І тут такий розковбас.

Це я до того, що побороти страх самотності у всесвіті не так то й просто. Він просто в нас є. І викликає тривогу. Яку треба постійно чимось глушити, аби повернутися до психічної рівноваги.

І ось тут у нас під рукою опиняється Інтернет. Інтернет, де ти збираєш собі групу однодумців (100, 200, 1000 осіб), яких вважаєш «своїми». Тобто ви наче належите до однієї групи «своїх», «свідомих», «шарящих»… І от долучаєшся до цієї групи, активно береш участь у її житті… Серце б’ється в унісон, тривога відступає. Краса:) наркотик...

Далі. Про лайки. От що мене дивує. Психологія говорить про необхідність для людини «позитивних прогладжувань»: фізичних і вербальних. І вона ж говорить про «ненормальність» залежності від лайків. Зараз я кажу про психологію просто тому, що про лайки писав якраз практикуючий (пардон за дієприкметник) психолог.
І от уявімо людину, таку впевнену в собі, із гарнім отим самим ресурсом «унутрі». І вона собі живе сама у квартирі, виходить на вулицю, але там всі проходять повз. У неї нема близьких друзів і родичів. І так минає рік, два… Яка б ця людина не була впевнена в собі, та її «накриє». Їй буде хотітися, аби хтось обійняв. Або просто порадів за її успіхи на роботі. Або сказав перед презентацією: не хвилюйся, ти впораєшся! А якщо цього не буде рік і два, то людина, попри всю свою впевненість внутрішню, впаде у глибокий смур.
Тобто людина, у якої ломка без дружньої підтримки – це цілком зрозуміло і в голові вкладається, а людина, у якої ломка без лайків – не ок і «треба лічить» і прокачувати впевненість в собі ще більше? Щось тут не складається…

Особливо якщо врахувати, наскільки у людей життя проходить в Інтернеті. Вже давно треба розвивати якусь «мережеву психологію» чи щось таке. Я особисто вже й забула, коли востаннє просто тріпалася по телефону «за жизнь». Як раніше, пам’ятаєте? Коли на ліжку лежиш, ноги вище голови задрав і говориш по півгодини мінімум з подругою… Зараз нема такого. І з друзями час рідко проводжу. Зате в Інтернеті, на спільнотах – постійно. Компенсую відсутність живого спілкування. Зараз, по суті, єдиним моїм «реальним» спілкуванням є тренування. Так мені дах їде від кількості інформації, яка ломиться у мої зледачілі перед монітором органи чуття: тут же і запахи, і рухи тіла, і погляди, і слова… Я реально п’янію від всього цього з незвички!! :)

Тобто типова Інтернет-залежна людина, як я, мусить знаходити нові канали для «позитивних погладжувань» у своєму житті. Для того, аби відчувати психологічний комфорт. І внутрішній ресурс впевненості в собі тут ні до чого. Людині НЕОБХІДНО знати, що вона не сама і що її підтримують. От цим новим каналом і стають лайки.
А виставляння свого життя напоказ (селфи, їжа, задокументований кожен пук) – це компенсація дружби. Ви помітили: чим закритішими стають люди у особистому спілкуванні, чим важче вони виходять на інтимний рівень цього спілкування, тим «інтимнішими» стають соцмережі? Не моя думка, але ти ніби кричиш в мережу: «дивіться, я живу!! Я є!!». І мережа тобі відповідає: так, ти є, ми це зацінили, все пучком! кіп гоінг!
Висновок у цій тєлєзі, написаній у 3:45 ночі, такий: Інтернет-нарцисизм є не збоченням, а природнім пошуком нових способів підтримання психологічного комфорту індивіда, який в силу тих чи інших обставин діє в умовах дистанційного міжособистісного контакту. Новий час вимагає нових моделей поведінки і нових «звичок» нашої психіки. Лікується такий "розлад" регулярним реальним позитивним погладжуванням: по голові, цьомчиками, обнімашками і словами підтримки.
І нєфіг на нас гнать.

нічна лють

У Ярослава на Новий рік костюм нічної люті. Насправді, як виявилося, так називається "порода" Беззубика із "Як приборкати дракона". Я й не знала, якщо чесно.
Але дітьо загадало пошити отаке:
x_90c1d409
В результаті маску зробила з пап'є-маше.... ну, як получилось. Головне було - великі зелені очі. І замовлені дитиною блискітки на морді. Решту пошила з тканини + синтапон. Вийшло таке:

DSC_0872

В результаті ми попали у біле царство сніжинок і були єдині готично-чорні. І ЄДИНІ із саморобним костюмом.
Дід Мороз: А що це у вас за костюми? Ану, виходьте, представляйтеся!
Хлопчик 1: Я зайчик!
Дівчинка 1: Я сніжинка!
Дівчинка 2: Я принцеса!
Дівчинка 3: Принцеса!
Дівчинка 4: Принцеса!
Ярослав: Я НІЧНА ЛЮТЬ! - грізно і серйозно каже Ярослав.
Снігурка (офігівши): шошошо?
Ярослав: НІЧНА ЛЮТЬ!
Дід Мороз і Снігурка кліпають очима. МАМИХЛОПЧИКІВ (ті, які в темі) починають хапатися за животи на стільцях
.
Северин же у нас був зайчиком. Це не мама лінива, це дитя захотіло. Він про себе каже: "Я Зайчик і Котик, няв-няв. Але більше зайчик".
Вранці, коли я міряла на нього костюм, Северин забракував заячий хвостик. Він ридав, що не вдягне його, бо "всі будуть з мене сміятися". Цікаві уявлення у дітей про те, що може видатися смішним. Як у ресторані волати через весь зал "МАМО!! Я ПОКАКАВ!! ВИТЕРИ МЕНІ ПОПУ!!!" - то це нормальок. А як вдіти куций хвостик, то нє.
То я йому показала купу фоток як костюмів зайців, так і справжніх зайців. І таки переконала, що мамин хенд-мейд хвіст - самоє оно.

DSC_0853

чоловіки 35+

Хтось може знову закинути мені сексизм та мізоандрію, але, як на мене, я лиш описую об'єктивну реальність.
В Україні практично нема "ринку" чоловіків 35+. Я маю на увазі таких, аби ці чоловіки були привабливими фізично і "духовно".
Я давно помітила, що якщо мені подобається чоловік, то він має до 28 років. Тобто завжди молодший за мене. Останнім часом мене приваблювали взагалі "малолітки" по 24-25 років. Вони вродливі, розумні. Але за рівнем зрілості лишаються дітьми. Тобто з ними можна почесати язиками, але виходити на рівень стосунків уже не можна. Ну тобто можна, але травмонебезпечно для психіки, коли тобі 29-30 (Уляна, привіт! ;)). Це не погано, це просто так є: до 26 років здебільшого чоловіки ще не відкрили якоїсь мудрості життєвої. У всіх індивідуально, звісно. Знала я чоловіків 28 років, в усьому чудових, але з дитячою моделлю поведінки в певних моментах, дотичних до стосунків.
З чоловіками після 35 років відбуваються дивні метаморфози. Приблизно такі:
968983_523707480998307_236931592_n
Вони розпливаються, лисіють. Хоча могли б у 42 роки виглядати так:
Read more...Collapse )

Profile

поль_руіз
gohatto_n
gohatto_n

Latest Month

June 2014
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by yoksel